Наталія Адаменко: «Під час знайомства у Ritz Коко Шанель подарувала моїй мамі троянду»

711A4799

«Я не створюю моду, я і є мода», – сказала одного разу Коко Шанель і назавжди викарбувала ці слова у світовій історії. Жінка, яка не могла похизуватися походженням із видатної родини чи будь-якими привілеями у суспільстві, перевернула уявлення про стиль та змусила весь світ про це говорити. Своїм прикладом вона довела – якщо бути вірною собі, ти завжди будеш непересічною персоною.

2018 рік для бренду Chanel – ювілейний. З моменту, коли Коко розпочала свою справу, виповнюється 110 років, а з дня народження її самої – 135. З цього приводу запрошений редактор  осіннього випуску Chance Ольга Фреймут зустрілася з Наталією Адаменко, чия мама, Галина Науменко, стала першою в історії Радянського Союзу жінкою-протоколістом, яка особисто познайомилася з Габрієль Шанель. Про аудієнцію у Коко, а також про зміст образу французької жінки – в надихаючій бесіді.

21879176_115245649170961_2104651962086588416_n(1)

Ольга Фреймут: Проводити це інтерв’ю мені дуже приємно, бо моєю співрозмовницею сьогодні є моя близька подруга, навіть родичка, якась краплинка моєї душі.

Наталія Адаменко: Дуже приємно таке чути…

О.Ф.: Ви ж така єдина! (Посміхається.)

Н.А.: А ти не єдина? Ми всі унікальні. Кожна у своєму стилі, аби він був. Ми ж пам’ятаємо, що сказала з цього приводу Коко Шанель. Вона казала, що мода – це мода, але кожна жінка повинна мати свій стиль. Це головне.

711A4799

О.Ф.: Про Коко Шанель можна говорити безперервно… Якщо, наприклад, зазирнути в мою шафу, то там дуже багато місця займають речі від Chanel. Книги про неї, думки про неї… Я навіть іноді намагаюсь подумки з нею радитись. А хто для вас Шанель?

Н.А.: Ви знаєте, так сталось, що моя мама, яка є першою жінкою – дипломатом-протоколістом України, була знайома з Коко. Це звучить, наче казка. Але, власне, все, що пов’язано з моєю мамою, є казкою. Коли вона навчалася в університеті, раптом хтось із партійного керівництва подумав, що треба готувати жінку-протоколіста. Одразу постало запитання – а де ж її брати? На історичному факультеті, вирішили вони. Але ж була не тільки моя мама. Був спеціальний конкурс, на якому обирали, хто саме поїде з Києва до Москви навчатись в МДІМВ. (Московський державний інститут міжнародних відносин. – Ред.)

І ось моя мама приїжджає в Москву на співбесіду із самим Федором Молочковим, який тоді керував протоколом Радянського Союзу. Дуже велика була конкуренція…

О.Ф.: Який це був рік, Наталю?

Н.А.: Це був десь 1949 чи 1950 рік. Я точно не згадаю зараз… Після того як мама отримала запрошення на співбесіду, вона почала ретельно готуватися до неї. Зокрема вона думала над тим, який матиме вигляд. Але де у ті часи можна було щось купити? Аж ніде. А мама купила в комісійному магазині якусь вивезену трофейну сумочку. Вона була темно-зеленою, лакованою. Мамочка за неї трималася, як за талісман, бо в неї вже тоді було внутрішнє почуття смаку.

Ми ж знаємо, що сумочка може грати соло для жінки. Так ось, під час співбесіди Молочков раптом каже: «Боже, яка у вас гарна темно-зелена сумочка». Мені мама потім розповідала, що вона навіть не знає, чому саме так йому відповіла. А вона йому сказала: «Вона не темно-зелена, вона синя. Все залежить від того, з якого боку ви на неї дивитесь. Ви її бачите темно-зеленою, а насправді тут просто так світло падає. Вона синя». Так мама стала тією молодою дівчиною, яку відібрали. Потім вона зрозуміла, і Молочков їй пояснив – її вибрали за те, що вона мала свою власну обґрунтовану думку.

Галина Науменко
Галина Науменко

О.Ф.: Важливим є ще те, що це було в Радянському Союзі, коли доводилося погоджуватися з кожним, правда ж?

Н.А.: І казати: «Зелена? Так, зелена». Сказав би жовта – треба було погоджуватися, що жовта. А вона сказала: «Ні, вона синя, тому що так я її бачу».

О.Ф.: Таким чином ваша мама, пані Галя, стала носієм протоколу в Україні.

Н.А.: Так. Її почали готувати. Москва була столицею Радянського Союзу, і там вона навчалася. Одною ногою тут, а іншою там – їздила туди, складала іспити. Аж раптом Молочков запросив маму в Париж, щоб познайомити її з культурою та показати, що таке протокол. Повів в готель Ritz, де чекала на зустріч Коко. Як йому вдалося домовитися, навіть не уявляю собі, бо я знаю, що Коко товаришувала за часів Радянського Союзу тільки з Майєю Михайлівною Плісецькою.

3

О.Ф.: Тут важлива кожна деталь, тому що Шанель вже пішла від нас, але спогади про неї треба залишити. Отже мама йде до готелю Ritz, приходить туди з Молочковим – людиною, яка є її наставником – на знайомство з Коко Шанель?

Н.А.: Так. Мені здається, що він хотів, щоб Коко потім йому сказала, чи може ця молода дівчина бути тією, на яку можна покладати сподівання.

О.Ф.: На оглядини маму привели?

Н.А.: З одного боку, так, а з іншого, – щоб мама подивилась на те, якою має бути жінка і як вона себе поводить. Бо одна річ – навчатися в Москві чи в Києві, а зовсім інша – в 1949-50-му році подивитись на готель Ritz взагалі, і на саму Коко зокрема. Мама казала, що вона майже вмерла від всього того, що побачила!

Ritz
Ritz

О.Ф.: Яким було перше враження від Коко?

Н.А.: Мама була, по-перше, дуже молодою – десь 19 чи 20 років…

О.Ф.: Вона знала, хто така Коко Шанель?

Н.А.: Безумовно. І Молочков її просвітив, і вона читала, готуючись до цієї зустрічі. Французьку мову тоді мама не дуже добре знала, лише німецьку і трохи англійську. Але вона вивчала французьку. Але її вразило те, що Шанель не поводила себе начебто: «Так, хто тут до мене прийшов? Скажи «дякую» за те, що я взагалі дозволила тобі тут сісти». Вона була дуже чемною, але відразу почала давати поради.

О.Ф.: А де вони зустрілись? В готельному номері, легендарному «Коко Шанель», де вона зрештою потім і померла, чи вони зустрілися в лобі готелю?

Н.А.: Ні, в лобі.

О.Ф.: Вона не пустила в свій простір?

Н.А.: Ні. Вона мала на це право, і я особисто її дуже добре розумію.

Коко Шанель йде вулицею Камбон
Коко Шанель йде вулицею Камбон. Фото: Дуглас Кіркланд

О.Ф.: Як проходила їхня зустріч?

Н.А.: Я не знаю, чи вона заздалегідь приготувала цю троянду, чи їй принесли… Але моя мама на все життя запам’ятала, як Коко подарувала їй квітку і сказала фразу, яку вона потім завжди мені говорила. Вона сказала: «Ніколи не одягайся в один колір – це відсутність смаку». Хоча щодо цього твердження і щодо багатьох інших речей ми з мамою часто сперечаємося. Особливо, наприклад, із приводу чорного кольору у гардеробі. Мама вважає, що чорний колір неприпустимо носити жінці.

О.Ф.: Ви неслухняна донька?

Н.А.: Так, неслухняна. До речі, Коко любила чорний. Вона перша запровадила те, що ми називаємо «маленькою чорною сукнею». Я вважаю, що чорна сукня – це прояв характеру… Якщо жінка одягла чорну сукню і все, виходить, більше нічого не треба. Чорний може дозволити собі тільки дуже сильна людина.

Ольга Фреймут
Ольга Фреймут

О.Ф.: Я пригадую з попередньої розмови, коли ми з вами теж обговорювали ту зустріч, ви розказували, що Коко Шанель зверталася до вашої мами Гала, як до дружини Сальвадора Далі.

Н.А.: Так, тому що Галя вимовити неможливо було. Галина – можливо.

Галина Науменко
Галина Науменко

О.Ф.: Це була єдина зустріч?

Н.А.: Єдина зустріч, на жаль, але більше не було змоги. Потім вже так сталось, що і Коко не дуже і приймала людей, вона ж в принципі була трошки відсторонена.

О.Ф.: Про що вони розмовляли тоді? Мама пригадує?

Н.А.: Мама пригадує, але дуже тьмяно. Вона дуже хвилювалася і потім казала Молочкову, що не могла стримати тремтіння. Але Коко зробила все задля того, щоб мама не так переживала. Бо вона ж була дуже досвідченою людиною і чутливою до людського переживання. Вона розуміла, що ця молода дівчина дуже хвилюється. Про що вони тільки не говорили – і про моду, звісно, і про погоду… Вона одного разу навіть нахилилась і поклала мамі на коліно руку. Мама каже: «Я потім так тримала це коліно, це місце…». Навіть, мабуть, не мила його. (Посміхається.)

О.Ф.: З нами зараз вашої мами немає, бо вона себе не дуже добре почуває. Ми їй вітання передаємо. Але ви сьогодні – амбасадор вашої мами. Я знаю, ви з нею близькі, тому все в деталях мені і переповісте. Уявляєте, молода дівчина, 20 років, приїхала з такого холодного, сірого Радянського Союзу, де на всіх чіпляли оці директивні бантики. Яким було її враження від Франції, від Парижа?

Н.А.: Мені дуже соромно, але я не дуже детально розпитувала маму про перше враження. Та й важливою була не стільки реакція на Париж, а, скоріше, на те, як іще може жити людина, адже це були дуже різні країни – Радянський Союз і Франція. Незважаючи на те, що Франція також пережила Другу світову війну і, між іншим, дуже тяжко виходила з неї, там люди вже жили інакше.

Мама казала мені, що відчула якесь здивування. Вона побачила і зрозуміла, що попри те, що ми були країною-переможницею, ми жили набагато гірше, ніж ті, хто і Гітлера впустили, і не так вже і боролися, як Радянський Союз. Хоча Франція – маленька країна, але дуже горда, як ти знаєш. Маму вразила не стільки Франція, скільки світ Західної Європи у цілому.

Сoco Сhanel paris apartment
Сoco Сhanel Рaris apartment

О.Ф.: А все-таки повернемось до розмови про Францію. Мама щось привезла додому? Якісь сувеніри чи, можливо, круасани? Тому що це все було такою екзотикою.

Н.А.: Першого разу – ні. А потім, коли мама вже була там від МЗС, і це були її виступи на конференціях, інші службові поїздки, – безумовно. Про що я могла її просити? Джинси, звісно. І мама мені привозила їх. Одного разу, коли моїй донечці було, здається, чотири роки, мама привезла їй червоне бікіні!

О.Ф.: О, це виклик для радянського суспільства.

Н.А.: Так. Ми поїхали відпочивати в Ялту, в санаторій від КДБ, де працював мій батько, і виходить моя донечка в червоному бікіні… Розумієш?

О.Ф.: Просто з Парижа!

Н.А.: Так, а потім моя Аня просила черевики на підборах, щоб вони гуркотіли і було всім чутно. Мама привезла їй сабо. Червоні.

О.Ф.: У мене завжди була Франція еталонною в моді. Як ви вважаєте, Лагерфельд, який прийшов після Шанель, достойний очолювати цей дім? Яке у вас ставлення до нього взагалі?

Н.А.: По-перше, він не француз. По-друге, він першим поєднав фрак із джинсами.

О.Ф.: Думаєш, Шанель би це не сподобалося?

Н.А.: Безумовно!

О.Ф.: Що мене також вражає в історії Шанель, що задля її сукні американки двічі летіли через океан на примірку. Вона вміла влаштувати свято і робити так, щоб інші були в його очікуванні.

Н.А. Тому що вона була трудоголіком. Габрієль не боялася роботи, вміла працювати. Вона не була просто дизайнером спостерігачем. Вона сама брала участь у процесі створення свого одягу.

О. Ф.: А що Франція означає для вас?

Н.А.: Це не для мене, особливо зараз. Коли першого разу летіла до Парижа, я тремтіла від очікування: «Зараз я побачу Францію. Зараз я побачу парижан!». Ми ж звикли до певних шаблонів, що це неймовірна краса, стиль, смак. І ось, коли я потрапила до Парижа і побачила місцевих жінок, я зрозуміла, що лише одна на мільйон там дійсно красуня. А у нас же, в Києві, навпаки: одна на мільйон, як я кажу, не помила голову. У нас красиві всі.

О.Ф.: Це, мабуть, заслуга Коко Шанель, Діора – побудувати такий стійкий імідж французьких жінок?

Н.А.: Так. Вони впевнені в свої неповторності, і це спостерігається у всьому. Наприклад, у ході. Дивишся на жінку – вона, вибачте, страшна як смертний гріх, але як вона йде! Вона – красуня! Вона робить усе задля того, щоб усі в це повірили.

_shutterstock_558187786

О.Ф.: А чи є певні правила етикету, які треба знати, спілкуючись із французами?

Н.А.: Так, є. Кожна нація має свої особливості, традиції і культуру. До того як Наполеон програв свою головну битву, французи вважали себе головною нацією світу, яка несла культуру. Наприклад, якщо згадати російські дворянські сім’ї, там розмовляли здебільшого французькою. Тільки після того, як Наполеон зазнав поразки, ставлення до Франції трохи змінилося.

Але французи не скорилися. Це й досі помітно – під час спілкування можна відчути, як вони трохи зверхньо ставляться до тебе. Тому якщо ми говоримо про ділове спілкування, або ж навіть повсякденне, – не треба схиляти голову, бо нам теж є чим пишатися. Наприклад, наша Анна Ярославна вийшла заміж за французького короля і навчила його читати, писати і митися. Треба про це пам’ятати.

Крім того, французи дуже жваві і дуже люблять спілкуватися. Я можу пригадати з власного досвіду те, що вони не дуже люблять щось дарувати, але отримувати подарунки – завжди раді. Трошки скупі.

Бутик на рю Камбон
Бутик на рю Камбон

О.Ф.: Про етикет подорожей – хочеться почути від вас декілька корисних рекомендацій. Коли ми подорожуємо, як себе поводити гідно?

Н.А.: По-перше, варто пам’ятати, що зі своїм уставом нав’язуватися не потрібно. Варто трошечки почитати, як живуть ті люди, до яких ми їдемо, які в них звичаї, і брати це до уваги. Коли вони приїдуть до нас, нехай вони поводитимуть себе так, як зручно нам. Але в чужій країні треба зважати на її звичаї. Наприклад, якщо ви летите до Франції, то потрібно шанувати їх класику та одягатися відповідно до цього.

О.Ф.: Мені здається це вульгарним, коли береш усе підряд: п’ять пар туфель, всі ці клумаки… Чомусь пригадалося, як моя мама одного разу збиралася в Одесу – вона взяла навіть татів шлюбний костюм. Я її запитую: «А навіщо?», а вона: «Нехай буде». Потім кладе шапки. Я запитую: «А це для чого?». Мама відповідає: «А раптом війна». І це вже нюанси… Але насправді вона вміє подорожувати стримано, і я теж беру дуже невелику валізу.

Н.А.: Так, якщо ви знаєте, що буде вечірка чи є певний дрес-код ресторану, до якого ви зібралися, ви повинні взяти і туфлі на підборах, і відповідну сукню. Однак не варто захоплюватися такими речами, якщо це звичайна подорож.

711A4717

О.Ф.: Якщо підводити підсумок, я скажу, що потрібно залишатися собою, незважаючи на те, чи ти у Франції, чи ти в Києві. Зараз багато всього є французького в Україні, а це означає, що глобалізація нас всіх полонила… Ми всі стаємо частиною великого світу.

Н.А.: Але французи залишаються французами! І вони пам’ятають свою історію. Ти сказала дуже влучні слова, що потрібно завжди залишатися собою. Але мені тут є що додати. Хто така гарна актриса? Це та, хто діє згідно з гаслом: «Я у тих обставинах, які пропонує мені зараз життя». Ось мені сьогодні або завтра життя пропонує Париж і Францію. Я лишаюся собою, але я вже у Франції.

О.Ф.: Чого би я радила навчитися нам від Франції, так це так само берегти свою історію. Так, як вони шанують свої традиції та мову, мабуть, ніхто не вміє. І дякую вам, Наталочко, за те, що ви – моя особиста Коко Шанель!


Читайте еще: Фредерик Бегбедер: «Я такой же сумасшедший, как Майкл Джексон, но я все еще жив, а он нет!»

Добавить комментарий

Можно использовать следующие HTML-теги и атрибуты: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>